Мандрівки під хмарами

01.09.2016

Мандрівки у хмарах.

Дійові особи:
Андрій Мудрий - ініціатор мандрівки.
Юрко Мудрий - перший заступник.
Орест Волощук (Орік) - провідник зі стажем.
Орест Татомир (Орест) - перспективний чайник, здатний на самопожертву.

Маршрут:
Осмолода - Мшанецьке лісництво - г. Ґрофа - пол. Плісце - г. Паренки - г. Попадя - пол. Петрос - Різарня - г. Висока - г. Ігровець - пол. Погар - г. Боревка - г. Лопушна - г. Сивуля - пол. Рущина - р. Салатрук (з 6 км) - с. Бистриця - ур. Озірне - с. Бистриця.

День 0. (03 серпня 2006)
Виїжджаємо потягом Львів-Чернівці. При цьому умудряємося потрапити в той же вагон і в те ж купе напроти якого три тижні тому їхали на Шешори. Дорога далека, виходити квадранс по третій уночі в Калуші, тому багато не вигадуємо і вкладаємось, час від часу перекидуючись "риболовними та мисливськими історіями". Орест здебільшого слухає, тому на його чайничому єстві потрошки збирається накип досвіду.
Виявляться що заснути не так вже й просто, позаяк у сусідньому купе зібрався неабиякий гурт дрібних підприємців доволі молодого віку, котрі тішили нас відверто очевидними і зрозумілими жартами, та нібито серйозними фразами по власний бізнес, почухування їжачка за вушком, тощо. Час від часу відносну тишу потяга прориває набридливий рінґтон програми "На свою голову". Юрко поволі розмотує джинсовий чохол на сокирі. Орік все частіше відкриває розкладний швейцарський ніж. Одна металевим лезам так і не судилось відчути смак крові.

День 1 (04 серпня 2006)
03:17 мовчазно прощаємось із дрібними бізнесменами у чернівецькому потязі і висідаємо у Калуші. Вокзал чомусь прикрашено відверто автомобільним колесом з крильцями а-ля Гермес. Згодом розуміємо чому: підлога спільного автобусно-залізничного вокзалу у Калуші поділена тріщиною у кілька сантиметрів шириною, ніби після 5-бального землетрусу, де на частину з воротами з вокзалу припадає не більше, ніж 8%.
Заставивши повітря трохи повібрувати (а кроки тут таки чути добре), влягаємось на карематки поспати. Коло 6-ї години нас будять тітки  ще не старого, але вже постбальзаківського віку з неокласичними квадратними у синю клітинку торбами. Снідаємо батоном із сиром.
На вокзалі чекати відверто обридло, тому виходимо на "автобусну частину", під дашок чекати на автобус Калуш - Осмолода, за котрий, щойно у 6:17 відкрилась каса, запустився процесор і після того вже запрацював касовий апарат, ми купили квитки до Осмолоди по 9.58. Принагідно вивчаємо всі близькі до Калуша населені пункти, і обговорюємо політичну ситуацію (Ющенко призначає прем'єром Януковича) з водіями, котрі п'ють розчинну каву та курять свою Приму. Оцінюємо імовірність того, що зустрінемо когось із знайомих. Прикладні математики Андрій і Орік оцінюють її у 97%, Орест погоджується.
Сідаємо хоч і на кінцевій зупинці, але у вже чомусь повний автобус Калуш - Осмолода. Імовірність 97% справджується уперше. Андрій зустрічає знайомого з потоку, котрий із своєю пасію також їде на одноднівку на Ґрофу. В процесі кімаримо, оговорюємо маршрути Ґорґан. Пристрашуємо дівчину і Ореста історіями про диких тварин, котрих стало відверто більше в останні роки, про гігантського сома, котрий поковтав всю форель в Осмолодському рибгоспі і про інші туристичні байки та легенди.
На кінцевій у Калуші імовірність 97% справджується удруге. Зустрічаємо активістку, журналістку, симпатичну екс-пластунку Христю Педь, котру всі добре знаємо і любимо. Вона із братом Ярком і дідусем верталась із... е-е-е... забув звідки вертались. Все рівно, казали нам туди не йти тому, що там бурелом «наламав жахів». Ми туди і так не збирались.
Проходимо по крамницях в Осмолоді з метою поповнити запаси туалетного паперу, мінеральної водички (ні, радше пляшок з під мінеральної водички) та сірників. Виявляється що в жодній із крамниць, навіть у розпіареній «Оксані» і трішки менш розпіареному «Петрісі», сірників немає. Купляємо три запальнички по 50 коп. Юрко згадує, о серед дрібничок у коробочці з-під харда є одна пачка фірмових сірників "Прилуки" і ще одна навоскована з "Лісової школи" (Прим автора: Пластовий табір).
У магазині Оксанка розбалакуємось із горянином, котрий з 10 грн. вже купив собі та друзям 250мл горілки, трішки ковбаси, та дві скибки хліба на закусон. Подивившись на наші пластові капелюхи, думає що ми поляки і за 10грн. з носа пропонує підвезти до Мшанецького  лісництва. Ми гарно відмовляємось, балакаємо ще, і дядько каже: Ви з рівнини, на горян не зрозумієте". Вуйко дізнається, що ми зі Львова, його життєві погляді трошки змінюються, і він заявляє, що Львівські то свої.
Мандруємо дорогою до Мшанецького лісництва. Юрко виражається термінологією Формули-1 і каже, що в нас прогрівочне коло. Відчуваємо смак гірського повітря, і чуємо звук розмішаного болота під ногами. Мої джинси, котрі я взяв тільки, щоб заспокоїти маму перед виїздом, що поїду пристойним вкриваються дрібними, майже однаковими крапочками по самі коліна. Очевидно, що на розігрівочному колі ґуму ми трошки припалили, бо Юркові стає зле і він поволі починає здавати. Ну що ви хочете: з тими університетами і вступами в них людина 2 роки в горах навіть на 2 дні не була. Робимо перекуску біля будиночків Мшанецького лісництва, слухаємо дідуся з косою, котрий розказує як нам добратись до сідловини між Ґрофою та Конем Ґрофецьким. Слухаємо уважно, нічого не розуміємо, бо дідо хоч і знає як іти, згадує тракторну дорогу з потічком, але весь час плутається з поворотами направо чи наліво. Йдемо, як пам'ятає Орік. Заходимо по дорозі трохи далі ніж мали би, бо забуваємо повернути біля таблички "Добрий день, я - олень", що власне так називається через велику рогату тварюку на ній, під якою написані цифри про Ґорґанський заповідник. Переходимо вбрід річку, мені внапряг тримати новокуплені на Краківському черевики за 120 грн. у руках, тому перекидаю їх через р. Молоду. Перший шкар летить нормально і приземляється власне там де я хотів; "три очки". Другий також летить по параболі, але в його траєкторії відчувається обертання навколо своєї осі, тому він з хлюпотом гепається в калюжу, але падає на підошву, тому не мокне. "Восковий поліроль для взуття "Boston" ще діє", - підмічає Юрко. Хлопці з черевиками в руках перебираються через Молоду куди повільніше за мене, особливо зле це виходить в Юра, котрий вже за перших 6км. дороги по  Мшанецькому лісництві натер на нозі мозолі сумарною площею у 17см. кв.: вдягнув лише вовняні шкарпетки без простих на споді.
Підйом по тракторній дорозі дається доволі важко: перший день все таки. Юрко просить зупинитись частіше ніж це планувалось, але стадо рухається зі швидкістю найповільнішого бізона. Не знати де, але десь ми таки пропустили поворот направо. Особливо очевидно це стає, коли тракторна дорога набирає квазівертикального напрямку і кількість лежачих ялинок на них катастрофічно зростає. Починає накрапати дощ, ноги пробуксовують. Залишаємо Ореста і Юрка і нашими накритими речами відпочивати і йдемо шукати пропущений поворот. Поворот не шукається. Поворот тракторної дороги ліворуч, котрий вселяв надію, закінчується швидко, стежка на сідловино не промацується і у лісі. Не злим тихим словом згадуємо те місце на карті, де тракторна дорога закінчується і маршрут йде просто радіально догори. Рушаємо вперед і вгору. Спочатку проламуємось через повалені бурею дерева і почуваємось значно гірше ніж ведмеді на картині Шишкіна, тим паче, що в сосновому борі далеко не ранок. Тераса чергується терасою, і кожного разу розвіюються надія про те, що ми прийшли. Ми з Оріком раз по разу ходимо дивитись куди потрапили, один раз дійшли навіть на дорогу на Кінь Ґрофецький з протилежного боку до того на якому мав бути будиночок, у якому вже годину тому мали зупинитись, що віддихатись та переночувати. Після, здавалось, нескінченого підйому догори намацуємо стежку, якою не ходили давно. Тим не менше, стежкою по рівному краще ніж, без стежки через дерева догори. Подумки погоджуємось з цим фактом. І за пів години інтенсивного ходу (навіть Юрко, котрий почував себе не надто добре) йшов на м'язах з тонусом. Подумки наспівуємо: "Сонце сідає, більш не немає куди піти"... Виходимо на полонину з величезними рослинами. Плісце думаємо, коли з одного боку точно Ґрофа, як нас запевняє Орік. Значить там десь Паренки. Стаємо ночувати. Спускаємось по трьох схилах шукати воду. Води нема. Ставимо намет, розпалюємо вогник, щоб підсушитись. При майже сухих соснових дровах він розгоряється доволі швидко. За відсутності води п'ємо гаряче вино аби зігрітись. Вкладаємось спати.

День 2 (05 серпня 2006)
Прокидаємось десь коло дев'ятої. Снідаємо знов ненормально: сир і хліб. Запиваємо 600мл. водички на чотирьох, котрі я нагло зажав на останньому підйомі. Виявилось, що зажав запопадливо. Збираємось за годинку без наплічників вибігти на Ґрофу, потім повернутись і з наплечниками пошурувати на Паренки. Проходимо хвилин п'ять орієнтуємо карту, стежки на мапі нема, те на що ми подумали Паренки, ніякі не Паренки. Вертаємось по наплечники і гайда стежкою, кора мала би іти на вершину. Вона спершу нібито і підіймається, а потім катастрофічно тримає висоту і нагадує рейшток Сивулі. Починаємо подумувати про супер підрив по стежці чи таємничий портал. За 40 хв. знаходимо джерельце з водою. Поповнюємо запаси. Стежка обривається серед заростей гігантського кінського щавлю, заходимо в рідколісся. Там знаходимо марковану стежку, котра й власне і йде по полонині Плісце. "Значить там де ми ночували, то якийсь із відрогів Ґрофи не було Плісець", - швидко робить висновок Орік. "Плісце", - поправляє Юрко: "І там де ми спали біло Псевдоплісце... Псевдоплісець". Мандруємо стежкою на Паренки. Підйом крутий і дається важко. Особливо Юркові. Через нього ми більше відпочиваємо ніж ідемо. Погане самопочуття з дороги, відсутність дню нормального харчування і відсутність гірської практики дають своє. Починає іти мова про повернення додому. Правдами і неправдами, вмовляємо підійнятись на Паренки. Розпаковуємо харчі по своїх наплечниках. Найбільше дістається мені як брату, втім мій наплечник і так був найважчим, бо через великий об'єм я ніс весь посуд, а він в очевидячки металевий. На Паренках телефонуємо, зв'язок хилий, UMC & Jeans ледве передають СМС, з КиївСтаром трішки краще. Знову їмо сирі і хліб, воду економимо, бо не відомо, як з нею піде далі. Юрко посидівши годинку, перепочивши пішов краще. Ми його пустили вперед, він йшов по новопрорубаній у жерепі дорозі і все більше починав вселяти надію. Так ми перейшли до якого піцика невідомого і з нього спустились на полонинку перед підйомом на Малу Попадю. Я з Орестом зголосився піти пошукати води, котра була "по спуску, а потім 30 метрів жерепом", як кажуть туристи. Жерепу ми прочесали в радіусі добрих п’ятдесяти, але знайшли місце, де колись була вода. Піднімаємось на Малу Попадю. Я зажав вже літр води, на всяк випадок. Юрко йде вже досить хвацько, але я з великою кількістю речей починаю підсідати. На Малій Попаді Юрко вже нас чекає. Починає затягувати хмарка, стає вологіше, нацяпує мжичка. "Йдемо так зараз мине," - радить Орік. Але впродовж підйому на велику Попадю дощ сильнішає. Прямопропорційно із спрагою. Цикотки поволі намокають, і стають більш слизькими. Єдина відрада, це той факт, що в ямках збирається життєдайна волога, і не біда, що вона має присмак лишайників. Впиваєшся в ці ямки як в солодкі вуста. Перед вершиною дож посилюється і починає йти не згори, а збоку. Це набридає вже й Оріку, котрий вирвався значно вперед і його постать тільки подекуди проглядалась через туман. Мокрі футболки пакуємо до поліетиленових пакетів на сміття, втім це допомагає мало, бо речі, що були поза межами пакетів, вже встигли набрали вологи. Під дощовики вдягаємо умовно сухі светрики. Тілеса трусить, причиною цього ми вважаємо теплорегулюючу функцію організму, коли від спорадичного скорочення м'язів виділяється енергія потрібна для зігрівання. Погоджуємось з гіпотезою, однак дивуємось звідки в нам після відсутності харчування ще енергія. "З великодніх свят", - припускає Юрко. На Попаді нічого не видно, тому швиденько фоткаємось коло стовпа з орлом, потім я ще знімаю оте "нічого не видно". І починаємо спускатись. Колись я дивувався, для чого так близько один до одного на цикотках мітити маркери, але в умовах туману питання зникло на завжди. Спускатись донизу мокрими цикотками, вкритими салатово-зеленим лишайником заняття дуже стомлююче, координація рухів має бути невимовна. Десь коло півгодини треба було скакати величезними кам'яними цикотками, а потім ще десь із півгодини переміною кам'янистої стежки з жерепом, і все це коли ця бридота на тебе дує і цяпає із свинцевих небес.
Коли ми потрапили на перевал за Попадею сутеніло, і йти донизу за Оріковими словами 40 хвилин по воду, було щонайменше небезпечно. Тому мій літр води став у пригоді. Використавши використану консервну банку як ємність для гасу (все таки добре, що я допер його взяти), і мокрий жереп, котрий розгоряється ой як зле, вдалось скип'ятити тої води і випити по трохи розчинної кави. Поки Юрко - майстер кочегар - клопотався із вогнем під дощем, намет поставили миттєво. Після кави випили дечого міцнішого, з пляшки із травинкою усередині, загризши все вже покришеним у наплечнику хлібом із сиром "Fetta". А привід для того, був щонайменше серйозним. Орест в той день став мужчиною, 18 років як-не-як єдиний раз у житті буває. Тепер Ореста може не стражити тітонька в тілі, наклеєна на кіоски з написом "Я не продаю цигарки неповнолітнім". Втім Орест і так не курить. Ще мама Оресту із собою дала у менажку малосольних огірків, котрі щоправда за два дні вкрились білим покриттям незрозумілої структури, від одного запаху якого можна було казати: "Є покриття". Вирішили від гріха подалі викинути те все, що я успішно і зробив по жерепу в радіусі 15 метрів. Тільки зранку Орест пригадав, що серед огірків була ложка. Довелось давати свою.
Спальники сушили температурою власного тіла. Вони то висохли, а от решта речей - ні. Ноги також не відпочили, бо їх годі було витягнути, під головами були наплечники. Ще нас що 10 хвилин будив мій будильник, котрий моно-рінгтоном награвав Моцарта. Мелодія підніме й мертвого, тільки я до неї імунний. Спочатку підняли всі речі, проте не могли його знайти. Потім забомбили шукати. Після парканадцятого награвання, мене таки «трафив наглий шляк», і я його знайшов. І вимкнув. Однак навіть і така ніч додала нам трохи сил.

День 3 (06 серпня 2006)
Вилазити з намету не хочеться. По перешийку на якому ми стоїмо, гуляє дикий вітер, котрий пунктирними, як розмітка на дорозі, проміжками часу несе з собою також і дощ. Пішла третя доба, як ми не харчуємось нормально. Втоптали дві кільки в томаті. По черзі виходимо надвір, щоб інші в умовах відносної сухості могли спакувати ще мокрі (але після ночівлі трохи менше) наплечники. Виходимо коло 11 години. Вертаємось трішки по стежці, де в Оріка вилетів Юрків ніж. Свій (тобто свого брата) Орік загубив ще на рейштоку Ґрофи. Хоча, зрозуміло, не знаходимо. В нас залишається тільки Орестів, котрий я спочатку недооцінив. Ніж був із надламаним кінчиком, і за моїми попередніми оцінками годився для того, щоб виколупувати бруд з під нігтів. Я попросив у нього вибачення; ніж промовчав; "мовчання знак згоди", - втішився я.
До води виявилось не 40 як оцінювалось вчора ввечері, а 20 хвилин, крутого однак, спуску. Ще три тижні тому, це був милий потічок, котрий бачив куди йому текти. Тепер вздовж всього русла, зрештою впоперек теж, лежали сосни, смерічки, смереки, кущі і ще щось. Однак ми наповнили наші ємності для води і пішли далі стежкою. Туман потрошки розсіювався. Стежка вела нас дрімучим лісом, але була доволі чіткою і тримала висоту. Була б вона такою весь час. Біля витоку потічка Петрос вона різко загубилась, і те на що ми подумали, що стежка трошки заросла, було просто хаотичними мало зарослими ділянками. В своїх витічних кілометрах Петрос на кілька метрів угору був закиданий деревами зійшовшого селю, тому вирішили йти по рейштоку над потічком. Так і йшли десь із годину. Потім ліс став густішим, і ми вирішили пропорційно із густішанням спускатись нижче до потічка Петрос. Коли ми до нього нарешті спустились, то русло було чистішим, без великих колод принаймні. Тим не менше умовна дорога (траекторія руху) проходила по обох берегах Петроса, по камінням, чи то вони були вкриті губчастим мохом, чи лопухоподібними заростями із домішками кропиви. Подекуди черпали ногами воду і в Петросі. Після 2-ох годин такого вифантазовування маршруту (а на карті позначена гарна стежка), побачили облагороджене місце для вогню. Перший прояв цивілізації! Ще через півгодини почали проглядатись елементи стежки, котра "вже 3 години як тягнеться". Потім вже відчулася тракторна дорога. Котра спочатку нібито нормально тяглась. Орест навіть настрашився, що дорога від потічка відходить. Дістав за то в дюндель. Ми бажали здоров'ячка і трактористу, і його трактору, і його родині на селі, коли тракторна дорога почала все частіше тягнутись по найглибших ділянках Петроса. Мене це дістало настільки, що щастя я знайшов в ногах. І хлопи ледве за мною, з далеко не легшим наплечником, ледве поспівали. "Ну Андрік, ти - звір", - сказали вони в один голос, коли ледве наздогнали мене в місці, де починається підвідна дорога до Плісце (ліворуч) і продовжується маршрут (праворуч), котрий ішов по хребту.
Мудрість: Добиратись кудись вздовж потічка - справа марна. Вийдете кудись точно. Остаточно не заблукаєте, але добре подумайте чи воно вам потрібно.
До омріяної Різарні, де плануємо поднювати залишається за картою корло 7 км. Ледве бредемо, Орік підганяє, Юркові площі мозолів повідпарювалися і він йде як по битому склу. Орест також змучився, тому зупиняється щоб відпочити чи поїсти придорожньої запиленої малини. Тому відстає далеко позаду. В мені звір трохи погас.
Зустрічаємо натовп новачків з Калуша в шльопанцях. Чомусь всі, кого ми з Юрком зустрічаємо в мандрівках Ґорґанами виявляються з Калуша. Питаються чи далеко до Сивулі. Звідки ми прийшли ми нібито знаємо, і ми на Сивулі точно не були. Нам з Оріком стає зле, бо хтось із груп точно у відвертій халепі. Виявилось, що в халепі калушани у шльопанцях, бо на великій широкій дорозі з Осмолоди в сторону Сивулі, був маленький миршавий поворот направо на Різарню. В нього то хлопці у шльопанцях і повернули. Виявляється є гірша мапа ніж ґорґанська півклометрівка - це план-схема із книжечки "Мандрівки по Ґорґанах", на якій лише хребти і потічки; і доріжки де-не-де штрих-пунктиром. Хлопці розвертаються і прямують в сторону Різарні ночувати. Орік кіпішує і каже їх обганяти, бо вони заб'ють місце днювання. Ще раз нагадуємо Оріку, про бізонів, і про те, що стадо рухається із швидкістю найповільнішого.
На мості через Петрос, той що майже по середині дороги, зупиняємось попити водички. Я більше її не зажимаю: он її скільки. Їде сірий бусик, намагаємось його зупинити, показуючи, що серед нас травмований. Водій робить страшні паси руками, значення їх не розуміємо, але коли маршрутка пролітає повз нас, починаємо про нього приблизно здогадуватись. Повільно чимчикуємо дорогою. І за другим чи третім поворотом бачимо той самий бусик. Він застряг. Застряг в калюжі. Домовляємось про те, що нас підкинуть до Різарні, якщо попхаємо. Пхаємо, застрибуємо на ходу як десантники, що чомусь дуже тішить тих, що сидять в машині. Бусик глох, бо було мало бензину. Проїжджаємо трішки і глохнемо ще раз. Двоє водіїв виходять дивитись двигуна і садять за кермо автохтонного мешканця. Самі забивають місця на передньому сидінні, заскакуючи як десантники-новачки, після того як ми той бус попхали і заскочили. В процесі ремонту підходять грибники і питають чи далеко до Осмолоди. насправді до Осмолоди не більше ніж 9 км, але мужик за кермом каже, що більше ніж 17 км. Глохнемо вже вдруге. Поки водії риють в двигуні мужик за кермом у камуфляжі, на доброму підпитку повертається до салону. В салоні сидять якісь грибники сільського походження, але найбільше обстановку прикрашає Штефан. Штефан - корінний осмолодянин, що ополудні пішов до лісу з комбайнером. Комбайнера в салоні не має. Штефан добре на підпитку, і ступінь тверезості в нього десь на рівні українського героя Фірмана. Штефан тільки менш багатослівний. Весь час розповідає про те, що йому і його і комбайнерова жінка зробить Карпати. Однак говорить він невнятно, бо зубів в нього менше ніж Фірмана. Мужик у камуфляжі забирає у Штефана пляшку із домашнім вином. Допиває до кінця і каже: "Ну шо смєртнічкі покатаємось". Ми вирішили, що краще покататись з вітерцем і пхаємо втретє той бус. Він властиво стоїть в калюжі, однак нам то все рівно, за нами 7 км водами Петроса. Нарешті долітаємо до Різарні, але просити мужика у камуфляжі зупинитись біля будиночка доводиться тричі. Це площа Свободи - припускаємо ми. Тішить тільки те, що чуваки з Калуша в шльопанцях не знали про місце, котре знав Орік, і вирішили ночувати у альтанці серед болота. Зустрічаємо грибників, котрі і досі матюкаються, в прямому розумінні, на дядька в камуфляжі. Тішимось, що не перепадає нам.
Маємо подвійну вечерю. Спочатку локшину із олією, потім гречку із тушівкою. Запиваємо все великою кількістю чаю. Вчимо Ореста гарно ставити мій намет, і "черепашку" в принципі. Вчиться Орест гарно. Влягаємось спати, бо місця багато, бо наплечники залишились під дощовиками надворі. Можна випрямити ноги, одна вони чомусь ще деякий час рефлекторно згинаються.

День 4. Днювання (07 серпня 2006)
Прикидаємось трошки пізніше. Ситно снідаємо, облагороджуємо кухню. Можна передихнути дощ не падає.
Сонечко трішки проглядає через хмарки, тому утворюються світлі острівки. Ми використовуючи теорію оптимальних процесів, максимізуємо кількість речей, що розміщують під сонцем. Сушимо все і кілька годин. Латаємо ноги. Сніданкова кава плавно переходить в обід.
Маємо день, щоб поспілкуватись. Орік вирішив, що четвертої мандрівки Каратами з нього забагато тому залишає нам дрібниці і забирає все зайве їде додому. Однак говоримо про це мало, обговорюємо такі проблеми, як покриття мобільним зв’язком у горах, перспективи покриття, переваги у клієнтурі, котрі дасть якійсь із мобільних компаній повне покриття гір, а не кількох вершин. "Є покриття, це в Карпатах хіба що про огірки" - підмічає Юрко.
Говорили про вогонь. Орік, як дитина фізиків просвіщає нас, що полум'я вогню, це повітря доведене до стану плазми. Плазма - іонізований газ. Припускаємо, що існує і п'ятий агрегатний стан - сильно іонізована плазма. Відтак можливий і шостий агрегатний стан і так далі.
Після вечері всі погоджуємось, що за три дні таки нестачу калорій у організмі поповнили. Окрім того коло гарного вогника п'ємо коньяк із сиром, по-снобськи, дякуємо Оріку за добрий шмат дороги, котрий до того і не бачили, ще раз у трошки більш романтичній обстановці святкуємо Орестове повноліття. За 4 дні він таки багато чого навчився і може бути трошки фамільярнішим з горами.
Ввечері повз починає шастати червона "шістірка". Їй треба було на Дарів, а вона завернула в той самий маленький поворот праворуч.

День 5 (08 серпня 2006)
Встаємо досить рано. Оперативно, але ситно снідаємо. Такий ріденький добрий геркулес і в домашніх умовах рідко виходить. Погоджуємось, що Юрко - майстер куховарення. Орік віддає останні настанови, підказки про дорогу, медикаменти.
На містичному повороті праворуч прощаємось із Оріком, і починаємо відмірювати приблизно півтора кілометра до того місця, де тракторна дорога звертає ліворуч, до будиночка перед підйомом на Високу. Бачимо ще один будинок і пасіку, котрі мабуть у Різарні знаходяться на площі Незалежності. Тракторна дорога таки починається, і на її десятому метрі, я шкаром, котрий Юрко гарно напастував "Boston"ом, вступаю у якийсь сірий смердючий шмат глини, при тому чи не по сам вершок. "Карпатські дороги", - подумав я: "Треба бути їм вдячними за те, що ведуть тебе до мети, і вибачати їм їх маленкі вибрики".
Тракторна дорога виявляється набагато довшою, ніж позначено на мапі, і бере вона трішки праворуч.
По дорозі робимо привал. Оресту дозволяємо попастися на малині, яка за ним так і ходить. Я розглядаю карту. Юрко йде до чорничника, котрий порпається собі в кущах. Чорничник, хоч і каже, що він місцевий, однак куди на Ігровець показує тільки напрям. Каже: "То Карпати, ті дороги самі не знають куди ведуть". Юрко повертається висновком, що той дядько злий і боявся, що ми в нього позабираємо його чорниці. Я і за мапою роблю висновок, що Ігровець і Висока десь приблизно в тому напрямку, котрий показував дядько. Піднімаємось далі тракторною дорогою. Один раз навіть з неї звернули на стежку чорничників. Пройшли нею вглибину і вона просто розчинила серед кущів. Оресту довелось вертатись значно менше, бо він знатно відстав, і тепер вже приплямкував чорницею.
Піднімаємось далі тракторною дорогою, заспокоюємось, що йдемо добре, по час від часу бачимо такі достовірний орієнтир, як свіжі фантики від одних і тих же смоктальних цукерок. Тракторна дорога виходить на терасу спиляного лісу. Тягнулась вона куди більше ніж півтора кілометра за мапою. Починаємо брати хребет «в лоб». Підйом не надто важкий, двічі навіть проглядались елементи стежки. Нам би слід при цьому брати вліво, але чомусь виходило вправо. По мірі підйому бачимо послід козуль. Юрко каже, що це - добрий знак. Ми з Орестом охоче йому віримо. А також схил за п'ятдесят-сто метрів ліворуч перетворюється в добрий обрив. Продовжуємо брати хребет в чоло. В Юрка виникають сумніви, чи то той хребет взагалі. В мене сумнівів нема. Потім ліс плавно переростає в жереп.
Так ми займались жереповим серфінґом - улюбленою справою ґорґанників екстремалів десь понад півгодини. Піднявшись на достатньо добру висоту розуміємо, що для того, щоб потрапити до будиночка, де ми планували перекусити треба було добряче забирати вліво, а в нас виходило вправо. Нарешті, і при цьому абсолютно неочікувано вибираємось на стежку до г. Високої, як раз там де вона робить великий виток серпантину. Альпійка добре нас вимотала, тому як раз на самому повороті відпочиваємо (місце улюблене і добре знайоме: два роки тому також там перепочивали). Спостерігаємо під собою гарно освітлене сонцем ур. Великий Кузьмінець, а також трішки захмарену вершину г. Середня. Чекаємо поки хмарка пройде.
Тим часом спілкуємось про чудо-бджіл, котрі приносять чудо-мед і зубну пасту з прополісом. Орест не розуміє, бо протягом року навчання у Києві рідко дивився телевізор не бачив реклами "Colgate Прополіс". Шматочок хмари відколюється від вершини Середньої, і утворює веселку на Кузьмінцем. Думаємо, що карпатські леприкони таки існують (на тому березі веселки), але їх ніхто не бачив, бо живуть вони далеко в жерепі. Там і ховають свої мішечки із золотом. І тільки чудо-бджоли знають їх знайти, але все золото котре вони виносять, згідно із давнім прокляттям карпатських леприконі перетворюється на зубну пасту з прополісом. Пісяємо в жереп, щоби помститись карпатським леприконам. Також принципово вирішуємо не брати із собою ніколи в Ґорґани зубної пасти із прополісом.
Тим часом чудо-бджоли, котрі набридливо дзижчали над вухом кудись позникали. Зникла і веселка над Кузьмінцем. Повіяло холодком. І тільки тоді ми збагнули, що г. Середня просто стримувала гігантську хмару, а тепер вона рухається назад. Поки піднялись далі стежкою, пройшов перший залп дощу. Орест котрий забув про бізонів і рвонув від нас вперед був покараний, чи то карпатським леприконом, на родичів котрого нещадно пісяв, чи то духом цикотки, і навернувся. Добре, що в процесі падіння він таки згадав про бізонів, і дух трішки над ним змилостивився. Тим часом ми вгледіли групу туристів-чайників, що було видно здалека, судячи вже по куртках замотаних навколо пояса рукавами, котру вів провідник (висновок був зроблений також здалека судячи по походці і по відповідному дощовику - вітрівці). І звідкіля був провідник? Не питання: звичайно з Калуша. Браві чайнички з Комсомольська без наплечників, трішки іронічно нас почали обганяти на мокрих великих каменюках. При підйомі на вершину пішов другий артилерійський залп хмари: вона потішила нас градом. Туристи курять цигарки, котрі за хвилину мокнуть і їх доводиться викидати, намагаються одночасно подзвонити, а соти їм кажуть у відповідь, що нема зв'язку. Незабаром комсомольчани вирушають на Ігровець, і звільняють для нас соту. Додзвонюємось домів.
Але духи цикоток - карпатська справедливість, і вони не потерплять насмішки над іншими. І група комсомольчан губиться у тумані, і в них зникає бажання йти на Ігровець.
Нам вдається втекти від хмари, ну хоча би на трішки. Дописати СМС-ки з Ігровця познимкуватись і відлежатись на каменях. Але хмара наздоганяє нас швидко, і туманить, аж до самого спуску на полонину погар. Однак нижче ніж півтора кілометри гідність хмарі спускатись не дозволяє, тому маємо можливість познимкувати паруючі Карпати. Я маю новий волпейпер. Вдається зняти хребет Сивулі.
Під накрапаючий дощик та розмови про життя, поволі спускаємось на погар. Два роки тому ми це робили у темряві, тому засвітла це приносить куди більше задоволення. На місці гіпотетичного нічлігу зустрічаємо польських скаутів - харцежів. Миз Юрком використовуючи свої непогані знання польської перекидаємось кількома словами і йдемо шукати місце. Ореста пристрашуємо, що таки чизданем на полонину Рущина. На дворі ж тільки восьма година, а за польським часом і того сьома, обнадіюємо Ореста. Орест вірить неохоче, тим паче знаючи нас, одна химерні думки його таки не покидають, ми ж з Юрком трохи підірвані.
Швиденько варимо їстоньки: Юрко вправляється. Гречка виходить розсипчаста. Відчуваємо себе ковбоями, бо ми з Орестом робимо капут банці квасолі з м'ясом, котру взяли в при закупі харчів в МЕТРО, бо вона були на купі товарів нетоварного вигляду. Чуємо десь з-під Сивулі кілька протяжних вовчих завивань. Заводиться дискусія про те, що вовк нам нічого не зробить, якщо ми будемо у наметі. Поволі переходимо до ведмедів. Доходимо до висновку, що історії про малину це такий же мультик, як про зубну пасту з прополісом. І тут до нас доходить: "А що ж вони все таки їдять". Знову заспокоюємо себе тим, що сардини в банці ведмідь не нанюхає, а по дорозі до нас йому трапиться ще кілька вуликів чудо-бджіл.

День 6 (09 серпня)
Встаємо не зовсім пізно. Тепер вже того самого Моцарта награє Юрків мобільний. Мелодія звучить дещо приємніше. Подумки дякуємо чудо-бджолам, що вулики з чудо-медом вони розмістили по  дорозі до Погару, тому переконувати ведмедя, що ми такі самі не смачні, як куплена сардина, нам не довелось.
Поволі рухаємось стежкою, дивлячись на маркери на деревах. Біля джерела з водою, ніжданчік, котрий підготували нам Ґорґани минаємо без перешкод, бо я його злегка відчув при наборі води вночі.
Підйом на Боревку, не такий вже складний, особливо коли згадавши поляків наспівуєш мелодію з "Cztery panzrerni i pies":
"Му cztery pancerni, dodomu wrocimy
W piecu napalimy, nakarmimy psa..."
Наша супутня хмара, що пішла ночувати над Ігровець вочевидь заспала трішки довше ніж ми, тому робимо кілька знімків на Боревці.  Юрко робить собі фотку як скоб (орлан білохвостий). При підйомі на Лопушну хмара, що прокинулась і ще не нагрілась від сонечка нас наздоганяє, і огортає всю дорогу. На Лопушній вдається себе сфотографувати, хіба що на купі каміння. Оскільки навколо туман, спочатку плутаємось звідки прийшли і ледь не вертаємось назад. Вчасно спохватились. Далі спуск стрибками, по поки що сухих, хвала карпатським вітрам, цикотках.
Підйом на Велику Сивулю почався з оглядин кам'яних укріплень часів Першої Світової війни, включно із штабом, де розглядаємо карту і сходах. "Майже сто років пройшло, а воно тут без цементу тримається", - підмічає Юрко. Тричі нам здавалось, що ми вийшли на Велику Сивулю. Далі після проходження стежкою по травичці, де маркерів намалювати було ніде, ми трохи перелякались. За три метри вже нічого не видно, але йдемо далі, вище Сивулі в околиці не піднімемось. І ось вона нам підкорилась. Йдемо стежкою через Малу Сивулю, спускаємося на Рущину. Тільки минаємо відмітку в 1500 м. над рівнем моря, хмара за кілька секунд перетворюється в розкішну полонину з кількома стежками, стадом корів, зеленою травичкою та темними смерічками. Чим далі спускаємось, тим гарніше.
Зустрічаємо вчорашніх поляків. Користуємось їх вогнем, аби для перекуски загріти води на каву. Виготовляємо коктейль "Репетило" (з покришеним хлібом перемішаним з рибною консервою). П'ємо каву, їмо також канапки з сиром, за якими відверто кажучи трішки скучили від часу нічого-не-їдження. Паралельно балакаємо з поляками про слова, про мову, про погоду, про "риболовні та мисливські історії". Розповідаємо, що у пастухів можна купити молока. Поляки йдуть і кажуть, що за 3 грн. за літр їм його продадуть але треба почекати, поки корів здоять. Чекаємо з ними. Обмінюємось адресами і отримуємо запрошення на ювілей їх харцерської дружини в грудні. Вирушаємо далі на 6-ий кілометр Салатрука. По дорозі показуємо Оресту  харцерам ур. Пекло. Вівчар веде хлопців ще кілометри два: "Ось, що можна зробити за свіже молоко," - жартує до нас Яцек. Обмінюємось контактами. Прощаємось ще раз і чимчикуємо по полонині. Перед розходженням стежки на Максимець (ліворуч) і Бистрицю (праворуч) навіть сумніваємось чи туди потрапили, настільки змінилась місцина від вирубки лісу. При повороті на перешийок-полонину Боярин, таки бачимо поворот, на якому відпочивають автохтонні мешканці. З ними коротко перекидаємось кількома словами. Кажуть, що львівські - то свої. Цікаво чи те саме вони говорять представникам Калуша, чи Тернополя. Бо горянин в Осмолоді тернополянам, за його словами, не довіряв.
На Боярині до нас чіпається справжня карпатська клуньова - пастуша собака, кора вже  хрипить від гавкоту на Юрка, але не відходить від нього на відстань стрибка з цапом. Юрко каже, що починає любити тварин все менше. Зустрічаємо ще одного горянина, котрий заспокоює собаку і розповідає по дорогу далі. Дорога нібито відома, але хто його знає. Буквально збігаємо вниз, в міру того як крутішає спуск, а коліна відмовляються пригальмовувати. Кілька кілометрів вздовж Салатрунника і ми на 6-му кілометрі.
Приходимо під водоспад, і дуже сумуємо. Справа в тому, що водоспад впадає не в прекрасне велике гірське озеро, а у відверто кажучи велику калюжу, дно якої вже не ховає коліс, купу болота і інших бридот. Цього літа Салатрук підмив свій берег котрий відмежовував озерце від річки, і майже все вода витекла. Думаємо скільки буде коштувати відновлення та укріплення берега, та хто б це міг проспонсорувати. Шкода, що ми не можемо...
Вечеря готується доволі довго, через мокрі дрова і вологе овітря з обох сторін вогню. Допомагають тільки капелюхи, котрі виявилися найбільш незамінними.

День 7. Напівднювальний (10 серпня 2006)
Встаємо під Моцарта. Не так вже й рано, вилазити зі спальників не дуже хочеться. З цим ми й не спішимо, однак все таки підводимося. Орест відлежується трішки більше. Ми з Юрком розпалюємо вогнище, горить воно не набагато краще, ніж увечері, але рис із маминою приправою і пряжена кава, котру Юрко ще не готував ніколи, тим паче в природних умовах, вдаються на славу.
Юрко миється в Салатруку. Трохи відтискається у воді, змиває великі шматки бруду, котрі втім мали би самі відвалитись. Орест згадавши, що він деколи миє голову вдома і холодною водою прямує до водоспаду чи не стройовим кроком. Одна повертається з непромитою головою, оскільки за його переконаннями для того, щоб занурити голову під водоспад треба бути дурнуватим, а якщо ти не дурнуватий і засунув голову, то таки неодмінно станеш. Поволі скручуємось і прямуємо до Бистриці. Дорога вздовж Салатрука стала дуже заболоченою. Все через те, що ліси по її праву сторону зникли, і не втримують води, котра і тече на дорогу. Стрибаємо через калюжі... по болоту. Зустрічаємо місцевих на вантажівки, котрі вітаються з нами через зуби. Цікаво, всі, що крадуть ліс, так вітаються?
В Бистриці беремо по пиво, за котрим відверто кажучи дуже скучили. Орест відчувши смак цивілізації, пригадавши свою Аню віддає нам харчі і зрулює на маршрутку. Мандрівку закінчуємо ми з Юрком. Ми чимчикуємо по Бистриці далі. По сателітарках вираховуємо в якому будинку є лісовоз, а в якому немає.
Спілкуємось переважно з дідусями та дітьми. Деякі жартують. Ще в однієї групки спитались чи



 

© 2002 Курінь ч. 3 ім. Івана Виговського